Секретність як необхідний фактор корпоративної безпеки

Збереження в таємниці ключових фактів, що ставляться до активів підприємства, є дуже серйозним інструментом їх захисту з боку власника. Інформація про те, кому належить або ким контролюється той або інший актив, часто є першим кроком до планування юридичних дій по захопленню такого активу з боку недружніх осіб. Без інформації про склад активів об’єкта нападу й про його реального власника напад у майже завжди позбавлене сенсу.

Темою даної статті є юридична сторона ведення бізнесу. Технічні аспекти розглядатися не будуть, тому що є предметом роботи власних або залучених фахівців з економічної безпеки й протидії промислового шпигунства.

Є два основні канали витоку секретної інформації. Перший канал – це держава. Будь-яка держава зацікавлена в доступності для неї інформації про всі значущі прояви ділової активності у себе в державі й за кордоном, тому що інформація – це контроль, а метою влади в будь-якій державі є максимальне посилення свого контролю. Влада прагне знати власників усіх скільки-небудь значущих активів, а також основних учасників у всіх сферах підприємницької діяльності. Щороку на національному й міжнародному рівні ухвалюються нові акти, що збільшують прозорість ділових операцій і відносин власності, які підносяться під гаслами боротьби зі злочинністю або декларуються як поліпшення економічного прогнозування, тощо. Усі державні реєстри й бази даних – потужний, валідний і досить зручний канал одержання інформації, її аналізу, обробки і т.д..

Другий канал – безпосередньо власник бізнесу. Значна частина інформації про власників бізнесу, активах підприємства, показниках бізнес-діяльності розкривається самими власниками зі своєї ініціативи. Справа навіть не в прикладах розкриття інформації з метою дотримання вимог закону, як у випадку з відкритою інформацією акціонерних товариств. Часто підприємства у своїх рекламних матеріалах або на своєму веб-сайті надає, прямо або побічно, такий обсяг комерційно важливої інформації, яка є ключовою при нападі, що іноді потенційному рейдерові не треба залучати послуги бізнес-розвідки. Часто інформація розкривається власником у вигляді бравади на переговорах або при контактах з партнерами/контрагентами або т.п. випадках і аж ніяк не через бажання підтримувати гарний кредитний рейтинг і довіри своїх клієнтів і ділових партнерів.

Лише комбінуючи різні юридичні інструменти й регулюючи обсяг інформації, що добровільно розкривається, власник здатний добитися бажаного рівня секретності ключових параметрів своєї власності, до яких можна віднести наступні: хто реальний хазяїн, чи є співвласники, перелік активів, рівень доходу, напрямку інвестицій.

Секретність є діючим інструментом захисту активів лише тоді, якщо факти, які вона приховує від чужих очей, не містять нічого незаконного. А якщо ні, то власник легко може стати жертвою вимагання або іншого тиску, якщо зацікавлена особа буде знати або навіть догадуватися про приховувану незаконність. Тому секретність як інструмент захисту має сенс якщо навіть при повному розкритті всієї інформації будуть відсутні підстави для притягнення будь-кого із залучених осіб до юридичної відповідальності. При веденні бізнесу секретність є лише додатковим ступенем захисту законного бізнесу від ситуацій, коли держава не може або не прагне допомогти власникові ефективно захиститися.

Також останні кілька десятків років безперечною світовою тенденцією стало зростання прозорості фінансової та корпоративної інформації, полегшився обмін даними між правоохоронцями й податковими службами органами різних країн, при цьому така тенденція все більше підсилюється. Фактично, зараз неможливо створити скільки-небудь конфіденційну комерційну структуру. Тому, власник повинен будувати корпоративну структуру свого бізнесу так, щоб у випадку розкриття повної інформації про таку структуру, її наповнення активами, схему керівництва та прийняття рішень, ніщо з розкритого не давало б правоохоронним службам або податковим органам підстав для пред’явлення кримінального обвинувачення або накладення податкових санкцій на реальних власників бізнесу й/або осіб, які побудували цю структуру. Не менш важливим є також питання походження (чистоти) капіталу, вкладеного в корпоративну структуру бізнесу.

Думаючи про секретність інформації щодо бізнесу й активів слід чітко розуміти, що хоча практично в будь-якій державі існують закони, що гарантують недоторканність деякої інформації, такі таємниці є часто “секретом Полішинеля” для зацікавлених осіб, у тому числі й для держави.

Так, банківська таємниця припускає, що банк зобов’язаний відмовити в доступі до інформації про рахунок/внеску будь-яким особам, крім клієнта, а адвокатська таємниця забороняє адвокатові розголошувати відомості, які стали йому відомі у зв’язку з наданням правової допомоги його довірителям. Також декларується, що комерційна таємниця дозволяє бізнесу самому вирішувати, яку інформацію розкривати а яку ні, причому як персоналом/співробітниками так і контрагентами.

Безсумнівно, передбачені законом можливості можна й потрібно використовувати при побудові схем захисту бізнесу й активів. Однак ні в яким образом не можна на них покладатися як на реальний захисний фактор. Кожна зі згаданих “таємниць” має застереження про те, що вона не діє, наприклад, якщо інформацію запитує сама держава. І не важливо, що для розкриття таємниці іноді потрібне рішення (дозвіл) суду, іноді – запит правоохоронного органа, іноді – наявність кримінальної справи або факт проведення оперативно-розшукового заходу – суті справи це не змінює. Реалії України такі, що недружня сторона може в будь-який момент заручитися допомогою з боку державних структур – одержати “потрібне” судове рішення (дозвіл), запит і т.д.. Тому перш за все слід виходити з факту, що закони про таємницю, як такі, власника й бізнес не захистять. Саме із цієї причини на Україні є попит на номінальних власників і керівників, завдання яких – ускладнити “прив’язку” активу до реального власника.

Однак при використаннях номінальних власників і керівників перед реальними власниками стає інше завдання – контроль номінальних власників і/або керівників. У таких ситуаціях можна дати деякі рекомендації:

1. Використовувати “Відсікач”. “Відсікач” – юридичний інструмент, що гарантують реальному власникові, що номінальний власник активу не зможе зробити відносно активів певні дії (відчуження, обтяження й т.п.), або, якщо він їх зробить, такі дії не будуть мати правових наслідків а відповідні угоди будуть визнані недійсними. “Відсікачем” можє бути наглядовий орган підприємства або спеціальні положення статутних документів, а ще краще – і те й інше. Непогані результати дає введення міноритарного співвласника у володіння певним активом, тому що в більшості випадків відчуження власності міноритарний власник за законом має право першочергового викупу або, як третя особа, може примати участь у більшості судових процесів щодо об’єкта власності. “Відсікач” є серйозним стримуючим психологічним фактором для номінальних власників.

2. Контроль ключових документів. Одним з ефективних способів підвищити безпеку бенефіціара в ситуації, коли актив оформлений у власність іншої особи, є фізичний контроль (утримання) реальним власником оригіналів документів, без яких здійснення повноважень власника з боку номінального власника буде не можливим. Наприклад: установчі документи (статут), оригінали документів на нерухомість і т.п.. При цьому власникові може тримати при собі внутрішні документи підприємства на цілком законних підставах – достатньо передбачити таку можливість у статуті підприємства й визначити статутом порядок видачі таких документів або їх копій. У більшості розвинених країн для таких цілей призначається корпоративний секретар, що для України зовсім не типово, однак імперативної заборони та наявність такої особи в компанії немає.

3. Мінімізація спадкоємних ризиків номінального власника. Смерть номінального власника може створити труднощі реальному власникові в поверненні активів або переоформленні прав власності на них на іншого номінального власника, якщо заздалегідь не передбачити юридичні механізми захисту на такі випадки. Через слабку розвиненість інституту номінальних власників в Україні й фактичне його неприйняття національними фіскальними органами, перелік доступних інструментів для захисту активів реального власника досить обмежений, а тому варто заздалегідь передбачити розвиток такої ситуації.

4. Мінімізація “шлюбних” ризиків номінального власника. Власність номінального власника, придбана їм у шлюбі або при спільному проживанні однієї родиною без реєстрації шлюбу, за законом є спільною власністю подружжя, а значить може бути поділена при розірванні шлюбу або навіть у період шлюбу. Ризики реального власника аналогічні як і у випадку спадкоємних ризиків, а тому так само як і в попередньому випадку варто заздалегідь передбачити розвиток такої ситуації.

5. Використання недатованих документів. Це можуть бути які-небудь заяви, у тому числі й про додавання із себе повноважень. Самі по собі такі документи не завжди можуть допомогти знайти вихід з виниклої ситуації, однак як додатковий інструмент недатований документ цілком може бути використаний.

Підсумовуючи дану статтю варто сказати, що розробка ефективної стратегії захисту активів і бізнесу залежить від багатьох факторів і є унікальною для кожного бізнесу. Однак у кожному разі, розробка юридичних схем захисту бізнесу до моменту виникнення проблем завжди буде ефективніше й дешевше за кінцевим результатом ніж юридичний захист бізнесу, коли ініціатива йде від рейдера а власник намагається “наздогнати” рейдера й реагує на проблеми в режимі рефлексу.

Автор: Кидалов Ігор